Новости недвижимости Украины

Недвижимость, бизнес и деловая жизнь. Доставка новостей "на дом".

Тупик українського ЖКГ: зростання тарифів нічого не вирішує

3174.jpg
 

В абсолютній більшості комунальних тарифів інвестиційна складова не закладена, або закладена на рівні 2-3%, і йде на компенсацію витрат собівартості …

З 1 квітня всю країну чекає підвищення тарифів на електроенергію, газ та опалення. Підвищення дуже відчутне – від 50 до 330%. Експерти і політики різних мастей активно обговорюють, наскільки це добре чи погано (зрозуміло, більшість вважає, що погано), виправдано це чи ні.

Але ніхто не говорить про те, що підвищення тарифів хоч якось вплине на поліпшення сумнівної якості житлово-комунальних послуг, які сьогодні отримує населення.

Більше того, українське ЖКГ з його хронічними проблемами перестало бути взагалі темою на порядку денному. Реформу цієї сфери не обговорюють в медіа, немає її і в числі так званих ключових реформ, які чинний Кабмін презентував громадськості. Чому ні?МВФ не вимагав, а самі не здогадалися.

В уряді повно інвестиційних банкірів, і розбиратися в питаннях комунального господарства їм зовсім не до лиця.Навіть керувати профільним регулятором – Національною комісією регулювання енергетики і комунальних послуг, яка повинна встановлювати тарифи і визначати правила гри на ринку компослуг, призначений 24-річний колишній менеджер Roshen Дмитро Вовк, який ніколи не бувпричетний до сфери енергетики і до комунальному господарству.

У всьому світі комунальна сфера – вигідний, хоча і досить непростий бізнес. Це монопольний ринок, який завжди жорстко регулюється державою.Держава встановлює правила гри і стежить за їх виконанням, а виконавці – гарантують якість послуг ЖКГ за прийнятну для споживача ціну. Такий підхід використовується практично у всіх країнах світу.Наприклад, у США перший регулятор почав діяти ще на початку минулого століття – в 1904 році.

Але в Україні комунальна сфера була і, на жаль, залишається і зараз заручником політичної доцільності та розмінною монетою на чергових виборах.Однак, незважаючи на політичну складову, економіку нікуди не діти. За приблизними оцінками, загальний обсяг ринку комунальних послуг в 2014 році склав близько 65-70 млрд гривень.З них на ринок тепла припадає близько 40-45 млрд гривень, а на водопостачання та водовідведення – до 25 млрд гривень.

Чому ж, незважаючи на такий обсяг грошей на ринку, інвестор не йде в галузь?Відповідь проста: навіть якщо абстрагуватися від загальних кризових явищ в економіці, ніхто не стане вкладати кошти, знаючи, що окупність інвестицій практично дорівнює нулю.

До останнього підвищення тарифи покривали собівартість у середньому на 60-70%.Затверджене з 1 квітня підвищення вартості тепла на 71,8% і газу для побутових абонентів більш ніж в три рази, за словами представників Нацкомісії, повністю покриває витрати на виробництво, транспортування і постачання цих ресурсів.При цьому на відшкодування різниці між обгрунтованими і регульованими тарифами в держбюджеті на 2015 рік передбачено 500 млн гривень при потребі комунальної теплоенергетики в 5-6 млрд гривень компенсаційних виплат.

Тобто все одно навіть після підвищення тарифи не покривають собівартість.Тому підприємства комунальної сфери постійно стоять перед дилемою, які витрати покривати: виплатити зарплату співробітникам, оплатити газ, електроенергію або, наприклад, купити реагенти для очищення води.Природно, при такому порядку речей вільних коштів не залишається ні для здійснення інвестиційних програм, ні для заміни мереж та обладнання. А про прибутковість і повернення відсотків по кредитах взагалі вести мову не доводиться.

Для прикладу, в Україні щорічно необхідно замінювати близько 2,2 тис. Км водопровідних мереж – це 2,9% від їх загальної кількості. А змінюється лише 0,8% на рік – в 3,5 рази менше необхідного. І це тільки за найскромнішими підрахунками.Як результат, по Україні в рік в середньому відбувається 260 аварій на 100 км трубопроводів. Це в 5 разів більше, ніж в Європі.

Наприклад, структура тарифу на теплову енергію така: до 65% припадає на оплату газу, близько 10% – на електроенергію, до 25% йде на зарплату співробітникам, і на інше (амортизація, обов’язкові відрахування і т.д.) припадає близько 10% .Для порівняння, у структурі вартості води в Парижі інвестиційна складова тарифу – 34%!

Для порятунку галузі існує один вихід – перехід на стимулююче тарифоутворення.Подібна модель успішно діє і вже довела свою ефективність в Європі, в деяких країнах колишнього Радянського Союзу, а також у країнах Південної та Північної Америки. Такий підхід стимулює і навіть змушує підприємства знижувати свої операційні витрати.Тобто регулятор при установці розміру тарифу і включенні в нього достатньої інвестиційної складової повинен доводити до підприємства завдання щодо зниження витрат, що призведе до зниження тарифу для споживача.Підприємство отримує зрозумілий грошовий потік і чітку прибуток, а споживач – якісну послугу, ціна якої з часом не зростає, і навіть може знижуватися.

Показовий приклад Британії, де в 1999 році тарифи разово були підвищені до рівня економічно обґрунтованих витрат плюс інвестиційна складова.За рахунок цього вдалося залучити приватні кошти, модернізувати галузь, знизити собівартість послуг – і як наслідок, зараз там (у порівнянних цінах) населення витрачає на комунальні послуги менше (!), Ніж до підвищення тарифів.Тому, якщо держава вже пішло на підвищення тарифів до рівня собівартості, цей крок має стати поштовхом у реформуванні всієї сфери ЖКГ.

Однак на цьому етапі не можна забувати і про споживачів – простих людях.У питаннях державної тарифної політики уряд повинен орієнтуватися на реальну платоспроможність громадян. Необдумані кроки можуть поставити мільйони людей на межу виживання, а держава – на межу дефолту.

У багатьох європейських країнах є таке поняття, як енергетична бідність. Це означає, що населення має платити за енергоносії (опалення, електроенергія, газ) не більше 10% сукупного доходу сім’ї. З цими розрахунками згоден і Світовий банк.

Наприклад, у США частка витрат сім’ї на комунальні послуги (у тому числі газ, опалення, воду та електрику) коливається від 5 до 6% сімейного бюджету. В Австрії на оплату послуг ЖКГ доводиться 9,2%, в Угорщині – 10,8%, у Польщі – 9,9%.В Україні до підвищення «середній чек» становив близько 13% доходу, а після підвищення він може досягти 33%.

У нашій країні після введення економічно обґрунтованих тарифів для населення 80% українських сімей опиняться за межею енергетичної бідності і просто не зможуть платити.

Нинішня ситуація в Україні не розташовує до соціальних експериментів.Тому, якщо держава хоче уникнути соціального вибуху і хвилі протестів проти підвищення тарифів, як це було в Молдові в 2013 році, не слід підвищувати тарифи одномоментно.Необхідно поетапно доводити тарифи на комунальні послуги, в першу чергу на теплову енергію, до рівня собівартості протягом 5-10 наступних років. Тільки так! Підвищення тарифів має супроводжуватися і підвищенням можливості людей платити.Інакше соціальні протести і масові неплатежі неминучі.

Паралельно з тарифним регулюванням необхідно підвищувати енергоефективність, щоб скоротити обсяги споживання і більш раціонально використовувати фінанси.Наприклад, газ може коштувати і в три рази дорожче, але якщо його потрібно в п’ять разів менше, то витрати на нього не виростуть. А компанія, яка його використовує, отримає вигоду.

Однією з найбільш неефективних з точки зору використання природних ресурсів є сфера комунальної теплоенергетики. Необхідно переходити до ефективного споживання і чіткому обліку спожитого ресурсу.Якщо застосувати підхід «платиш тільки за те, що реально спожито», відразу виникне бажання скорочувати втрати. Зараз в Україні тільки 40% споживачів оплачують теплову енергію за лічильниками.Решта платять за нормативами, в які закладені і втрати, а значить – оплачують безгосподарність комунальників.

При цьому, тільки близько 80% джерел теплової енергії оснащено приладами обліку.Це означає, що ми не тільки не знаємо насправді, скільки спожили тепла, але навіть скільки його виробили.

За оцінками фахівців Світового банку (проект «Комунальна теплоенергетика»), відповідна загальнодержавна програма зажадає витрат на 250 млрд гривень (у цінах 2013 року). Таких грошей у країни, природно, немає, і ніколи не буде.Тому, враховуючи неминучість цієї роботи, необхідно розуміти, де взяти гроші і куди направити їх в першу чергу.

За висновком Світового банку, найбільшу економію – 41% теплової енергії – дасть утеплення житлових будинків. Цей розділ обійдеться в 70 млрд гривень.Для порівняння: модернізація самих котелень буде коштувати 141 млрд гривень, але потенціал зниження втрат – всього 4%. А транспортування, тобто заміна тепломагістралей, має такі характеристики: витрати – 33 млрд гривень, можливе скорочення втрат – 14%.

Логічним виглядає зосередити всі зусилля саме на тепломодернізації кінцевого споживача. І вона вже розпочато, правда, в абсолютній більшості випадків силами самих жителів.Люди об’єднуються, встановлюють теплові лічильники, індивідуальні теплові пункти з можливістю регулювання температури теплоносія, утеплюють фасади, дахи і підвали. Як показує практика, ефект видно практично відразу.

Наприклад, якщо встановити домовик вузол обліку теплової енергії (лічильник), то сума рахунку за опалення знижується в середньому на 20%. Якщо облаштувати індивідуальний тепловий пункт з системою терморегуляції – ще на 10%.І якщо після цього провести термомодернізацію (повне утеплення будинку і заміну вікон і т.д.), рахунок зменшується на 40%. Таким чином, профіт від комплексної та якісної термомодернізації будинку – зменшення суми рахунку на 80%.

Не менш важливо зацікавити місцеву владу в модернізації та енергоефективності.Сьогодні вони, навпаки, змагаються між собою в нарощуванні збитків за житлокомпослуги, так як саме ці «збитки» дозволяють їм ставити питання про отримання додаткових субвенцій з державного бюджету, і перекладають свої втрати і безгосподарність на плечіпростих українців, в черговий раз підвищуючи тарифи.

Джерело: realt.ua

Возможно, Вам также будет интересно